Данило Яневський

... написав книжку про Степана Бандеру. Ось вона: 

Купив електронний варіант за 100 гривень, буду читати. Розкажу потім про враження. А ви наздоганяйте.

Передовсім для тих, хто любить не читати, а слухати: 1, 2, 3, 4. Ну а хто читає, то будь ласка.

А тут далі ми наведемо заключний розділ.

Висновки

Упродовж попередніх розділів ви послідовно ознайомлювалися з предметом вашого зацікавлення. Ознайомлювалися з фактами і висновками виявленими та сформульованими мінімум трьома поколіннями дослідників — як в Україні, так і поза нею сущих. На мої рамена саме ви поклали невдячну місію: прочитати десятки тисяч сторінок, систематизувати, відділивши їх від ненаукових, пропагандистських оцінок та суджень — як pro, так і contra. І — спробувати зрозуміти. А вже потім — оцінювати.

Тепер час для висновків. Зрозуміло: кожен з вас має невід'ємне право на свої. В одному варіанті, вони будуть спиратися на факти, не мною, підкреслюю вкотре, виявлені та оприлюднені. В іншому — на пропагандистські кліше, не мною сформульовані.

Отож, відповідаємо на перше питання: чи існувала ОУН(б)? Якщо «так», то де і коли вона виникла?

У суспільній свідомості, наскільки я зрозумів з ваших коментарів, жодних сумнівів як не було, так і немає. Існування Організації українських націоналістів, її організаційних клітин та їхньої діяльності на території західної частини сучасної України (тоді УРСР) у 1939 р. та подальших роках є безсумнівним. Антинауковим є намагання пов'язати цю діяльність із іменем Степана Бандери та його «Революційним Проводом». Судження штибу: ОУН «у 40-х — 50-х роках очолював Степан Бандера»[243], як на цьому наполягає багато хто, навіть і брехнею назвати не можна.

Для того, аби раз і назавжди засвоїти це, досить пригадати: від перших днів липня 1941 року усі (або майже всі) прихильники Бандери разом із ним опинилися в умовах «почесної» ізоляції. У сучасних термінах це можна назвати «нічним домашнім арештом», який їхні прихильники 80 останніх років поспіль уперто називають «ув’язненням» у концтаборі Заксенхаузен (насправді — ні). Від липня 1941 року часу і до кінця свого земного життя всі вони (за окремими винятками) на території УРСР / України не були, фізичного зв’язку з «матірними землями» не мали. А якщо дехто і мав, то під пильним контролем НКВС / МГБ / КГБ. Ті ж із них, які на територію УРСР десантувалися, відразу (або майже відразу) органи відловлювали.

Перевіримо ці міркування відомостями, інфор-маціями, документами самої нібито існуючої нібито організації, нібито Бандерою очолюваної. Ідемо за адресою http://ounuis.info/. Це — «Архів ОУН. Українська інформаційна служба — Лондон». Укладачі архіву переконані: ініціатором його створення був саме Бандера. У розділі «Розширений пошук в архіві ОУН», розділ «Бібліотека» натрапляємо на перелік близько 200 книг; у розділі «Колекції» — декілька десятків бофонів, листівок, мап; декілька десятків документів у розділі «Фонди». Є і розділ «Листи до Степана Бандери» за 1946—1960 роки. Остання дата дивна — Бандера був убитий теро-ристом-чекістом Сташинським роком раніше. Поза тим, «Листи до Степана Бандери — Голови Проводу ОУН» відображають коло його спілкування. Значна частина листування — привітання з нагоди різних свят. Практично це все.

Якими були формальні підстави називати Бандеру «Головою Проводу ОУН» — абсолютно незрозуміло. Адже всі репрезентовані матеріали стосуються, підкреслюю, виключно «Головного Проводу ОУН». Але коли, де і коли був обраний / призначений цей «Головний», а не «Революційний» Провід — невідомо. Але добре і давно відомо: Провідником «основної», назвемо її так, хоча це і не зовсім коректно, ОУН залишався до моменту смерті 1964 р. Андрій Мельник. Сьогодні на її чолі шостий за порядком «провідник — наш спігромадянин Богдан Червак. Провід іншої ОУН (самостійників-державників) очолював до загибелі 1950 року Роман Шухевич. Після його смерті, наскільки я розумію, ця ОУН своє існування припинила.

Бандера, натомість, міг висувати претензії хіба на керівництво «Закордонними частинами», причому не ОУН під проводом Мельника, а лише своєї фракції. А народитися ця фракція, точніше — «відновитися», довідатись про це можна в будь-якому академічному довідку, могла тільки після звільнення її майбутніх учасників з німецьких концтаборів. Тобто аж ніяк не раніше листопада 1944 року. Саме тоді ці націоналісти, а це були головним чином прихильники Бандери, заарештовані 1941 року, опинилися в американській зоні окупації Німеччини. Там, і тільки там вони могли і зорганізували ЗЧ ОУН під кермом Бандери. 

Невдовзі ця «структура» розкололася: опоненти Бандери не сприймали ані його поглядів, ані методів керівництва. В основі розколу дві, як мінімум, причини. По-перше, діаметрально протилежні погляди на філософію існування майбутньої самостійної Української некомуністичної держави. По-друге, ставлення до Романа Шухевича та його керівної ролі у збройному спротиві другій комуністичній окупації західних теренів тоді вже УРСР.

Перманентні свари завершилися 1954 року, коли прихильники демократичного, а не авторитарно-мононаціонального варіанта побудови евентуальної незалежної України виокремились у структуру ОУНР (тобто «революційну»), яку називали також «двійкарями». Назва походить від засновників — Лева Ребета і Зиновія Матли. Риску під теоретичними сперечаннями підвів радянський терорист, який убив головних дискутантів — Бандеру і Ребета.

Оглянемо іншу документальну збірку «бандерівської ОУН».

Це електронний архів, відкритий для дослідників і всіх зацікавлених Центром досліджень визвольного руху[244]. Там є майже 12 000 документів «українського визвольного руху» 1939 —1954 рр., у т. ч. у розділі «Організація українських націоналістів (бандерівців)» — 8 750. Серед них — жодного про керівництво та/або участь особисто Степана Андрійовича Бандери у збройній боротьбі з комуністичними окупантами або про його керівництво ОУН.

З цього питання у мене все. Переходжу до питання номер 2: Коли і чому український націоналістичний рух став масовим?

Поділяю, підтримую позицію тих дослідників, публіцистів і мемуаристів, як вважають: сталося це виключно завдяки звірячій, антилюдськіи, терористичній владі радянських комуністів. Як на мене, відповідь дав на той момент парубок, зв’язковий УПА Петро Лисик: «Уся сім’я загинула від більшовицьких рук», — так назвав він свій спомин про жахи, які і повоєнними десятиліттями коїлися на сучасних західноукраїнських землях. Його брата «засудили до смертної кари. Вішали привселюдно у Бориславі на Різдвяні свята 1945 року»[245].

Ще одне, взяте навмання свідчення із першої-ліпшої документальної збірки. Марія Загорянська, зв’язкова УПА: «радянських «визволителів»... ми дуже боялися, бо пам’ятали 1939—1941 рр. Тоді вони стільки людей закатували у тюрмах. Жах!»[246].

Подібні враження і спомини можна цитувати годинами. Кожен з вас може власноручно погортати сторінки видань, як ото за посиланням[247]. Вважаю обов’язком попередити: бережіть себе, моя психіка описаних там звірств не витримала.

Питання третє: чому Степан Бандера особисто не оголосив Акт відновлення Української держави?

Відповідь проста: тому, що його не було у Львові. І це насправді дивно. Адже людина, якій випадає така честь, на віки-вічні записує своє ім’я в літопис свого народу. Відповіді на це запитання, вірогідно, ми ніколи не дізнаємося: наскільки відомо, сам він того ніколи і нікому того не пояснював. Наразі в нашому розпорядженні є два судження.

Перше. Бандера таки мусив увійти до Львова разом із групою Стецька і «Нахтіґалем». І це планувалося ДО 22 червня. Група Стецька, як пам’ятаєте, опинилася на рядянському боці фронту вже ранком 22 червня. Значить, виїхала з Кракова ДО цієї дати. Але, згідно з цією версією, самого Бандеру «в останню хвилину затримали німці в Кракові»[248]. Питання: в яку таку «останню хвилину»? Хто мав таку можливість, окрім німецької окупаційної адміністрації? Відповіді і на ці питання я не знайшов. Можливо, ви підкажете. 

Судження друге: з якоїсь причини німці заборонили Бандері залишати Краків 29 червня — за тиждень після того, як Стахів подав його меморандум «на другий день війни», тобто 23 червня[249]. І тут відповіді немає...

Питання четверте і останнє: чого вчить історія українського націоналістичного руху?

На мою думку — мало кого і мало чого. Залізобетонні позиції антагоністів-ненависників сформовані десятиліттями, пильно охороняються адептами тієї чи іншої секти. Конфлікт навколо персони Степана Андрійовича Бандери перманентно роздмухується зацікавленими політичними та окремими представниками псевдонаукових кіл у сучасних Україні, Росії та Польщі. Екстраполюється, «розтягується» з локального, галицького до загальнонаціонального рівня, зводиться до примітивного: ти «за» чи «проти»? І за будь-якого з двох варіантів людина, яка відповідає, автоматично потрапляє в табір навіть не опонентів — кревних ворогів.

Таке формулювання є не тільки антинауковим, але і по-людськи безвідповідальним. Скажу прямо: це маніпуляція, брехня, спроба заробити примарні політичні бо-нуси. А часами, будемо відверті, відпрацювати отримане готівкою за різного роду послуги.

Крім усього іншого, така постановка питання об'єктивно перешкоджає поверненню України до європейського політичного, інтелектуального, духовного простору. За голослівними звинуваченнями на адресу ворогів «єдино правильної та патріотичної» позиції забувається очевидне — невимовна трагедія народу, непораховані досьогодні жертви радянських, нацистських окупацій та «внутрішньої», якщо можна так сказати, війни, в якій одні, «правильні», українці вбивали інших — «неправильних».

Примирити їх нам не вдасться. Це може тільки Всевишній. Творець усіх Світів. Бог. Нам залишається молитва.